Перемога і поразка
Західне узбережжя Шотландії
- Дитя! Бога ради, Фіона, ти повинна врятувати нашу дитину!
Дув студений, пробиралися до кісток вітер. В очах стояли сльози. Фіона майже нічого не бачила і не відчувала - тільки пронизливий холод вітру. Вона завжди любила рідні місця: густі, насичені фарби пагорбів і долин, сірий камінь скель і круч і навіть цей вітер, який виє, злий, що приходив із зимою. Дні, на кшталт того, що видався сьогодні, часто обіцяли швидке настання весни, коли тутешня земля розквітала непомітною, суворою красою, радувала серце кожного, хто знав ці краї, і вражала уяву тих, хто їх не знав. Так, Фіона любила свій будинок, свою батьківщину - цю сяючу на сонці нескінченну синь осіннього моря, це строкате різнобарв'я весняних схилів, цю пишну зелень літніх луків і навіть сіре від низьких хмар, сердитий зимове небо. Таке, як сьогодні.
І ось - прощай, будинок.
Так звана Славна революція Вільгельма III закінчувалася великим кровопролиттям.
- Фіона! - Хтось струснув її, взявши за плечі.
Наче прокинувшись від забуття, вона подивилася в очі чоловікові і раптом з повною ясністю зрозуміла, що ніколи більше вже не побачить його. Така ціна. Горяни виступили проти Вільгельма, підтримавши законного короля, Якова II, і ось прийшла черга платити за відданість і вірність. Католик чи ні, королем повинен бути він. Так вважали в Шотландії. І не просто вважали. Горяни довели свою стійкість і мужність - як робили вже не раз, - але сил не вистачило для перемоги, і тепер їх чекало покарання, жорстоке і нещадне.
- Пора, улюблена. Іди. Я скоро повернусь. Обіцяю. - Прибираючи її вибився з-за вуха локон, Малколм на мить ковзнув поглядом в сторону.
- Ти не побачиш мене більше, - прошепотіла вона. В першу мить вона навіть не відчула болю від цього прийшов невідомо звідки одкровення - тільки обпалюючий порив вітру, - але потім побачила безкрайню блакить його очей, зметнулися хвилі синьо-чорного волосся, рельєф особи. Широкий рот і щедрі на ласки губи нагадували про усмішках і поцілунках.
І біль звернулася раптом кинджалом, резанувшім її зсередини. Фіона скрикнула і впала на коліна, і Малколм тут же опустився поруч, хоча його вже чекали солдати, піші та кінні. Ці солдати мало нагадували справжнє армійський підрозділ на кшталт того, наприклад, що йшло їм назустріч, або того, що вони недавно розбили вщент, проявивши відвагу, зухвалість і мужність. Всі вони були горцями, одноплемінниками. Так, вони сварилися часом, ворогували, але, коли виступали проти спільного ворога, билися, як брати. У кожного своя голова на плечах, кожен мав власну думку, і не всі вважали обов'язковим підкорятися наказам. Погано озброєні, вони черпали силу в серцях і душах і вмирали один за одного, пов'язані тими узами, що нечасто знайдеш в рядах найманців.
Він допоміг їй піднятися, а вона дивилася на підтримували її руки - чудові, сильні, з довгими пальцями, здатні бути ніжними в пристрасті і ласкавими з дитиною. Вона раптом злякалася, що поставила Малколма в незручне становище, змусила червоніти своїм оточенням криком. Але хіба може він вмерти? Хіба справедливо, щоб красень чоловік в розквіті сил і життєвої мудрості, людина прекрасна не тільки тілом, а й душею, люблячий свою землю і всіх тих, хто живе і цьому крихітному куточку світу, загинув в бою? Ні, така смерть противна природі і Богу.
- Наше дитя, Фіона. Ти повинна захистити нашу дитину.
Вона піднялася, випросталася і постаралася відігнати сльози. Їхній син стояв поруч з нею, блідий, з широко розкритими від жаху очима і не по роках сумний.
Малколм раптом і сам опустив голову, ніби намагаючись погасити промайнула в очах мертвий відблиск долі, потім нахилився і обійняв спадкоємця.
Випроставшись, він в останній раз, міцно і палко, поцілував дружину в губи.
- А тепер, Гордон, відвези мою господиню і дитини в безпечне місце і подбай про них. - З цими словами він повернувся і сів на коня, якого тримав за вуздечку один з численних його кузенів.
Рука Гордона опустилася Фионе на плече.
- Ходімо до човна, пані. Нам потрібно поспішати.
Фіона йшла, нічого перед собою не бачачи. Це через вітер, говорила вона собі, знаючи, що винні сльози, вільно котяться з очей. Добігши до берега, Фіона витерла щоки, взяла на руки малюка і озирнулася, щоб в останній раз побачити чоловіка, якого так любила.
Сидячи на могутньому коні, лерд Малколм роздавав вказівки оточували його горянам. Ще трохи - і у неї на очах доблесні шотландці кинулися вгору по схилу з бойовим кличем на губах.
Вони відважно билися.
І з честю вмирали.
Їх не потягнуть на шибениці. Ніхто не буде сміятися, дивлячись, як тріпочуть на мотузці їх тіла. Справжні воїни, вони все поляжуть на поле битви, борючись до останнього. Малколм обіцяв, що вони переможуть і повернуться з тріумфом, як було досі, але на цей раз Фіона знала точно - хоробрості буде недостатньо.
Малюк заворушився у неї на руках. Уже такий сильний, такий крикливий!
- Тато пішов на війну, - пробурмотіла Фіона.
І тут з вершини пагорба хлинув ворог. Тисячі і тисячі солдатів у ворожій формі.
Вона відвернулася, висока і горда, з сухими вже очима, і, спираючись на руку Гордона, поспішила до берега, де на них чекала човен. Весляр, закутавшись в плащ, сидів напоготові.
- Поспішай, приятель! - вигукнув Гордон. - Ти повинен доставити її на корабель.
Весляр піднявся і, відкинувши капюшон, подивився йому в очі. Фіона завмерла від жаху.
- Ні, не повинен, - сказав весляр.
Гордон схопився за рукоять палаша, але весляр був спритнішим. Воїн не менше досвідчений і спритний, він вже тримав руку на рукояті захованої під плащем шаблі і першим же ударом пробив противника.
Вітер стих, а може, Фіона просто перестала чути його і відчувати. В очах прояснилося, але все відкрилося погляду було пофарбовано в червоний. Навіть розстилалася до горизонту море.
І розум не витримав. Вихопивши з піхов на поясі довгий гірський кинджал, Дерк, жінка кинулася на ворога.
Поранений в плече, весляр скрикнув від люті і болю і завдав удару у відповідь.
Сталь розсікла груди, але Фіона цього не відчула. Вона лише чула своє серце, плутано, з натугою виштовхує її ж кров ...
Син! Їх з Малколм дитина! Фіона спробувала крикнути, але в легенях не виявилося повітря.
Лежачи на кам'янистому березі, вона почула сміх.
А потім крик. Але кричала не она. Кричав її хлопчик. Світ темнів перед очима, і в густішій сутінках Фіона чула віддаляється скрип весел і плач дитини, вже розуміє, що відбувається.