У одного короля була дочка, яка прославилася на весь світ своєю красою. І правда, хороша вона була понад усяку міру, але зате і зарозуміла, як ніхто. Нікого з наречених не рахувала вона гідним своєї руки. Хто ні сватався до неї, все отримували відмову та ще яке-небудь зле слівце або глузливе прізвисько на додачу. Старий король все прощав своїй єдиній доньці, але під кінець навіть йому набридли її примхи і примхи.
Він велів влаштувати пишне святкування і скликати з далеких країв і сусідніх міст всіх молодих людей, що ще не втратили надію сподобатися королевне і домогтися її прихильності.
З'їхалося чимало женихів. Їх побудували в ряд, одного за іншим, по старшинству роду і величини доходу. Спочатку стояли королі і спадкові принци, потім - герцоги, потім - князі, графи, барони і, нарешті, прості дворяни.
Після цього королевну повели вздовж ряду. щоб вона могла подивитися на женихів і вибрати собі за чоловіка того, хто більше всіх припаде до серця.
За і на цей раз ніхто не сподобався королеві.
Один наречений здався їй надто товстим.
- Пивна бочка! - сказала вона. Інший - довготелесим і довгоносий, як журавель на болоті.
- журавлиний борги ноги не знайдуть шляхи-дороги. Третій зростом не вийшов.
- Від землі не бачити - боюся розтоптати! Четвертого вона знайшла дуже блідим.
- Білий, як смерть, худий, як жердина! П'ятого - занадто рум'яним.
- Червоношкірий, на раку схожий. Шостого - недостатньо струнким.
- Свіже дерево - за грубкою сушена. Було сире, стало сухе, було пряме, стало криве!
Словом, усім дісталося на горіхи.
Але чомусь гірше всіх довелося молодому королю, який займав в ряду женихів мало не найпочесніше місце.
Вже в ньому-то, здається, не було нічого смішного. Будь-якої дівчини припав би він до смаку, тільки не нашої королевне. Вона, бачте, розгледіла, що борідка у нього гостріше, ніж слід, і занадто видається вперед. І цього було досить, щоб потішатися над ним щосили.
- Ах! - вигукнула вона і засміялася: - Подивіться! Подивіться! У нього борода, немов дзьоб у дрозда! Король Дроздобород! Король Дроздобород!
А так як на світі чимало мисливців посміятися над сусідом, то слівце це тут же підхопили, і ніхто з того часу не називав інакше молодого короля, як король Дроздобород.
Але будь-якої потісі приходить кінець.
Коли старий король, батько прекрасної королівни, побачив, що дочка його зовсім і не думає вибирати собі нареченого, а тільки даремно потішається над людьми, що з'явилися на його запрошення, він сильно розгнівався і поклявся своєю головою і короною, що видасть її заміж за першого-ліпшого жебрака, який постукає у воріт.
Минуло два дні. І ось під вікнами палацу задзеленчали струни, і якийсь бродячий музикант затягнув свою пісеньку. Спів коштувало музики, та й пісня була з тих, що співаються не заради веселощів, а тільки для того, щоб розжалобити слухачів і випросити у них кілька грошів або шматок хліба.
Але король прислухався і послав за музикантом своїх слуг.
- Впустіть-ка його. Нехай увійде сюди! - сказав він.
Брудний, обірваний жебрак боязко увійшов до палацу і проспівав перед королем і королівною все, що знав і пам'ятав. А потім низько вклонився і попросив милостиво нагородити його не стільки за вміння, скільки за старання.
- Яка робота, така й плата. Мені так сподобалося твій спів, братик, що я вирішив видати за тебе заміж рідну дочку.
Почувши ці слова, королівна в жаху впала перед батьком на коліна, але король навіть не подивився на неї.
- Нічого не поробиш! - сказав він. - Я поклявся своєю головою і короною, що віддам тебе за першого-ліпшого жебрака, і я дотримаю свою клятву!
Скільки не плакала королівна, скільки не молила - все було марно. Її тут же повінчали з убогим музикантом.
А після вінчання король сказав:
- Не личить дружині жебрака жити в королівському палаці. Можеш відправлятися зі своїм чоловіком на всі чотири сторони.
Жебрак музикант, не кажучи ні слова, взяв за руку молоду дружину і вивів за ворота. Перший раз в житті королівна пішки вийшла з батьківського палацу.
Опустивши голову, не дивлячись на всі боки, йшла вона слідом за своїм чоловіком по кам'янистій курній дорозі.
Довго брели вони так по рівнинах і горбах, по дорогах, доріжках і стежках. І нарешті стежина вивела їх в тінь густого лісу.
Вони сіли відпочити під старим дубом, і королівна спитала, мимоволі замилувавшись тінистими деревами:
- Чий це ліс закрив небесне склепіння?
- Володіє їм король Дроздобород. А якщо б ти була його дружиною - То був би твій.
Королівна задумалася, а потім зітхнула і прошепотіла:
- Ах, якби мені дана була свобода,
Я стала б дружиною Дроздоборода!
Музикант скоса подивився на неї, але нічого не сказав. Вони пішли далі.
І ось перед ними - повноводна ріка, а вздовж берега стелеться свіжий, соковитий луг.
Королівна знову запитала:
- Чий це луг над гладдю синіх вод?
- Володіє їм король Дроздобород. А якщо б ти була його дружиною - То був би твій.
- Ах, - сказала королівна, ковтаючи сльози. -
Будь мені повернута моя свобода,
Я стала б дружиною Дроздоборода!
Музикант насупився, похитав головою, але і тут нічого не сказав їй. І вони знову пішли далі.
Коли сонце стало опускатися за пагорбами, королівна і жебрак музикант підійшли до стін великого багатого міста. Над золотими важкими воротами височіла кругла вежа.
- Чий це місто з вежею біля воріт?
- Володіє їм король Дроздобород. А якщо б ти була його дружиною - То був би твій!
Тут королівна не витримала. Вона гірко заплакала і вигукнула, заламуючи руки:
- Вернись до мене знову моя свобода - Я стала б дружиною Дроздоборода. Музикант розсердився.
- Слухай-но, голубонько! - сказав він. - Не дуже то мені до смаку, що ти на кожному слові поминаєш іншого і шкодуєш, що не пішла за нього заміж. А я-то, що ж, недостатньо хороший для тебе?
Королівна притихла. Чи не обмінявшись жодним словом, вони пройшли через все місто і зупинилися на самій околиці, біля маленького, врослого в землю будиночка. Серце здригнулося в грудях у королівни. Вона подивилася на будиночок, на чоловіка і боязко запитала:
- Чий це будиночок, старий і кривої?
- Він мій і твій! - відповів з гордістю музикант і відчинив похилу двері. - Тут ми з тобою будемо жити. Заходь!
Їй довелося нахилитися, щоб, переступаючи через поріг, не вдаритися головою об низьку одвірок.
- А де ж слуги? - запитала королівна, подивившись по сторонах.
- Які там слуги! - відповів жебрак. - Що знадобиться, зробиш сама. Ось розведи-ка вогник, постав воду та приготуй мені чогось поїсти. Я неабияк втомився.
Але королівна не мала ні найменшого поняття про те, як розводять вогонь і куховарять, і музиканту довелося самому докласти до всього руки, щоб справа абияк пішло на лад.
Нарешті убогий вечерю встиг. Вони поїли і лягли відпочити.
А на другий день жебрак ні світ ні зоря підняв з ліжка бідну королівну:
- Вставай, господиня, колись ніжитися! Ніхто за тебе працювати не стане!
Так прожили вони дня два, як мокре горить, і мало-помалу все припаси бідного музиканта підійшли до кінця.
- Ну, дружина, - сказав він, - гарненького потроху. Це без діла не доведе нас до добра. Ми з тобою тільки проїдають, а заробляти нічого не заробляємо. Почни-но ти хоч кошики плести, чи що ... Прибуток від цього невелика, та зате і праця не великий.
Він пішов в ліс, нарізав верболозу і приніс додому цілу в'язку.
Королівна почала плести кошики, але жорсткі прути неслухняні її. Вони не хотіли ні згинатися, ні переплітатися і тільки подряпали та покололи її білі ручки.
- Так! - сказав чоловік, подивившись на її роботу. - Бачу, що це справа не для таких білоручок, як ти. Сідай-но краще прясти. Авось хоч на це у тебе вистачить розуму та вміння.
Вона сіла за прядку, але груба нитка врізалася в ніжні пальці, і кров капала з них так само часто, як сльози з її очей.
- Чисте покарання з тобою! - сказав чоловік. - Ну поміркуй сама - на що ти підходиш! Спробувати, чи що, торгувати горщиками та всякими там глиняними чашками-плошками? Будеш сидіти на ринку, моргати очима і отримувати грошики.
"Ах, - подумала королівна, - що, якщо хто-небудь з нашого королівства приїде до цього міста, прийде на площу і побачить, що я сиджу на ринку і торгую горщиками! Як вони будуть сміятися наді мною! "
Але робити було нічого. Або помирай з голоду, або погоджуйся на все. І королівна погодилася.
Спочатку торгівля пішла славно. Люди нарозхват брали горщики у прекрасній торговки і платили їй, без торгу, все, що вона ні запитувала. Мало того, інші давали їй гроші та ще на додачу щойно куплені горщики.
Так жили вони до тих пір, поки всі чашки і миски до останньої не були розпродані. А потім чоловік знову закупив цілий віз глиняного посуду. Королівна сіла на ринковій площі, біля дороги, розставила навколо свій товар і приготувалася торгувати.
Як раптом, звідки не візьмись, якийсь п'яний гусар на гарячому коні вихором вилетів з-за рогу і пронісся прямо по горщиках, залишивши за собою хмару пилу та купу битих черепків.
Королівна залилася сльозами.
- Ах, як мені дістанеться! - в страху примовляла вона, перебираючи залишки розтоптаної посуду. - Ах, що тепер скаже мій чоловік!
Вона побігла додому і, плачучи, розповіла йому про своє нещастя.
- Так хто ж сідає з глиняним посудом на ринку з краю, біля проїжджої дороги! - сказав чоловік. - Ну добре! Годі ревіти! Я відмінно бачу, що ти не підходиш ні для якої порядної роботи. Нині я був в королівському замку і запитав там на кухні, чи не потрібна їм посудниця. Кажуть - потрібна. Збирайся-ка! Я відведу тебе в замок і пристрою до місця. Будеш, по крайней мере, сита.
Так прекрасна королівна стала посудницею. Вона була тепер на посилках у кухаря і робила найчорнішу роботу. У глибокі кишені свого великого фартуха вона засунула по горщику і складала туди залишки страв, діставалися на її частку. А ввечері забирала ці горщики додому, щоб повечеряти після роботи.
У той самий час, коли королівна-посудниця чистила на кухні закопчені котли і вигрібала з вогнища золу, в палаці готувалися відсвяткувати велика подія - весілля молодого короля.
Настав нарешті і урочистий день.
Закінчивши роботу, королівна тихенько пробралася з кухні наверх і причаїлася за дверима парадної зали, щоб хоч здалеку помилуватися на королівський свято.
І ось запалилися тисячі свічок. Вогні заграли на золоті, сріблі і дорогоцінному камінні, і гості - один нарядней іншого - стали входити в королівські покої.
Королівна дивилася на них зі свого кута, і чим довше вона дивилася, тим важче ставало в неї на серці.
"Я вважала колись, що я краще за всіх на світі, що я перша з перших, - думала вона. - І ось тепер я - остання з останніх ... "
Повз неї низкою проходили слуги, несучи на витягнутих руках величезні страви з дорогими стравами. А повертаючись назад, то один, то інший кидав їй який-небудь залишився шматок - кірку від пирога, крильце птиці або риб'ячий хвіст, і вона ловила всі ці хвости, крильця і скоринки, щоб приховати їх в свої горщики, а потім забрати додому.
Раптом з зали вийшов сам молодий король - весь в шовку і оксамиті, з золотим ланцюгом на шиї.
Побачивши за дверима молоду, красиву жінку, він схопив її за руку і потягнув танцювати. Але вона відбивалася від нього щосили, відвертаючи голову і ховаючи очі. Королівна так боялася, що він дізнається її! Адже це був король Дроздобород - той самий король Дроздобород, якого ще зовсім недавно вона висміяла невідомо за що і прогнала з ганьбою.
Але не так-то легко було вирватися з його міцних рук. Король Дроздобород вивів королевну-посудниця на саму середину зали і пустився з нею в танок.
І тут зав'язка її фартуха лопнула. Горщики вивалилися з кишень, вдарилися об підлогу і розлетілися на дрібні черепки. Бризнули на всі боки і перше і друге, і суп і печеня, і кісточки і скоринки.
Здавалося, стіни королівського замку впадуть від сміху. Сміялися знатні гості, які прибули на свято, сміялися придворні дами і кавалери, сміялися юні пажі і сиві радники, реготали і слуги, згинаючись в три погибелі і хапаючись за боки.
Однією королевне було не до сміху. Від сорому і приниження вона готова була провалитися крізь землю.
Закривши обличчя руками, вибігла вона з зали і прожогом кинулася вниз по сходах.
Але хтось наздогнав її, схопив за плечі і повернув до себе.
Королівна підняла голову, глянула і побачила, що це знову був він - король Дроздобород!
Він ласкаво сказав їй:
- Не бійся! Хіба ти не впізнаєш мене? Адже я той самий бідний музикант, який був з тобою в маленькому покосився будиночку на околиці міста. І я той самий гусар, який розтоптав твої горщики на базарі. І той осміяний наречений, якого ти образила ні за цапову душу. З любові до тебе я змінив мантію на жебрацькі лахміття і веде тебе дорогою принижень, щоб ти зрозуміла, як гірко людині бути скривдженим і осміяним, щоб серце твоє пом'якшало і стало так само прекрасно, як і особа.
Королівна гірко заплакала.
- Ах, я так винна, так винна, що не варта бути твоєю дружиною ... - прошепотіла вона. Але король не дав їй договорити.
- Годі! Все погане залишилося позаду, - сказав він. - Давай же святкувати наше весілля!
Придворні дами нарядили молоду королівну в плаття, розшите алмазами і перлами, і повели в найбільшу і чудову залу палацу, де на неї чекали знатні гості і серед них - старий король, її батько.
Всі вітали молодих і без кінця бажали їм щастя та злагоди.
Тут-то і почалося справжні веселощі. Шкода тільки, нас з тобою там не було ...
Казка Братів Грімм "Король Дроздобород"
Прекрасна казка для дітей Братів Грімм "Король Дроздобород"