Зв'язок собаки з загробним світом - загальна тема, відображена в ряді більш конкретних мотивів. Відзначимо наступні:
1. Пес допомагає досягти миру мертвих або полегшує існування в цьому світі.
2. Зокрема, він перевозить померлого через річку.
3. Умовою допомоги, пропуску в інший світ або відсутності загробного покарання є добре ставлення до собак за життя. Даний мотив тим більш значущий, що дійсне ставлення до собак в районах, де цей мотив зафіксовано, буває байдужим або жорстоким [8].
4. Пес є господарем, мешканцем, вартовим загробного світу.
5. Щоб собаки пропустили померлого або допомогли йому, він повинен задобрити їх їжею і / або мати зброю відбитися від них.
6. Собака загробного світу знаходиться на Чумацькому Шляху, асоціюється з ним.
7. У потойбічному світі є особливі селища собак або туди веде особлива, призначена для собак, стежка.
8. У світі мертвих або на шляху до нього розташовані водойми із сліз, крові, гною і т. П.
Останній мотив зустрічається як в поєднанні з мотивом «собака загробного світу», так і окремо. Однак оскільки між ним і іншими мотивами існує ареальная кореляція, а в Америці і сюжетні зчеплення, схоже на те, що ми маємо справу з єдиним комплексом. Мотив може бути розділений на більш приватні: водойми пролитих родичами сліз і водойми з крові та інших виділень. Ріки сліз частіше згадуються при описі подорожі душі померлого. Ріки крові більш характерні для оповідань про шаманів і героїв.
Нижче в таблиці показана зустрічальність мотивів в міфологіях і космології. Мотив 1 відзначений літерою g, якщо собака є тільки провідником в світ мертвих, і h- якщо вона активно допомагає душі минути перешкоди. Мотив 8 відзначений літерою t, якщо мова йде про сльози, і b - якщо про кров і інших речовинах. Якщо мотив 8 не сполучається з мотивом «загробного собаки» в одних і тих же текстах, він відзначений зірочкою. Більш детально з зазначенням на літературу відповідні дані представлені в Додатку в кінці статті.
Мною не проаналізовані матеріали по Африці і Західній Європі. У базі даних по Австралії, Океанії, Південної, Східної і Південно-Східної Азії є лакуни. У більшості перерахованих регіонів мотиви даної серії виявити не вдалося. Виняток становлять Нова Гвінея і Меланезия. У папуасів киває грім - це гавкіт двох собак, оповіщають про прибуття нових душ в загробне країну [9]. У меланезійців островів Д'Антркасто собаки стережуть стежку в інший світ і пожирають не пройшли ініціацію, під час якої юнакам відрубували фалангу пальця [10]. Нгуні (Вануату) вбивали на могилі собаку, щоб та на шляху в інший світ захищала померлого господаря від персонажа, який накинеться на нього з сокирою [11]. Очевидно, що зв'язок образу собаки з уявленнями про світ мертвих для меланезійської регіону характерна. У той же час відповідні опису позбавлені подробиць, які звичайні як для євразійських, так і для американських текстів (наприклад, немає відокремлює світ мертвих річки і перекинутого через неї хиткого мосту). Важко сказати, чи з'явився в Меланезії даний мотив незалежно від Євразії, але в будь-якому випадку меланезийские матеріали настільки ізольовані від інших як територіально, так і сюжетно, що їх залучення мало що може дати.
Звернемося до Євразії. Якщо оцінювати поширення даної групи мотивів, то Північна Сибір, Європа, Південна Азія і Середземномор'ї займають периферійне положення. У цих регіонах представлені мотив пса як стража або мешканця загробного світу і мотив «ріки крові» поза зв'язком з мотивом «загробного собаки». Мабуть, тільки у марійців і чувашів було поширене уявлення, згідно з яким померлі є на поминальну церемонію в образі собак або на носі собаки. Найбільшою мірою мотиви цікавить нас комплексу сконцентровані в Південній Сибіру. У тувинців і тофалари є мотиви доброго ставлення до собак як умови допомоги, задобрювання загробні собак, собачої села в потойбічному світі, собаки на Чумацькому Шляху, а також водойм крові і сліз. У хакаських уявленнях [12] не вдалося відшукати матеріалів, що відносяться до даної теми. В алтайських текстах собаки, поряд з іншими правоохоронцями, зустрічають богатиря, що їде до господаря мертвих, богатир підкуповує їх. Мотиви спуску в нижній світ і підкупу вибігали назустріч собак є і в більш західних традиціях - у казахів [13] і навіть саамів [14]. Однак в цих випадках вони мало пов'язані з актуальними міфологічними уявленнями, і собаки з переліку вартою легко випадають (напр. У комі [15]). Мотив водойми із сліз, пролитих при оплакуванні померлого, є як в Туві, так і на Алтаї. На південь Середньої Азії «річка сліз» явно принесена тюрками [16].
Мотиви, пов'язані з образом «загробного собаки», рясно представлені в зороастрійської традиції. У «Авесті» і в більш пізніх джерелах собака є як вартовим, так і помічником, а умовою допомоги є добре ставлення до собак за життя людини. Паралелі між «Авеста» і «Рігведи» (виділення «чотириокого» собак з темними плямами над очима, згадка саме двох собак, з якими зустрічаються душі померлих) свідчать на користь давнину мотиву «загробного собаки» у індо-іранців. Відповідні мотиви в «Авесті» і в фольклорі зороастрійців, швидше за все, походять вчасно, коли предки як іранців, так і индоариев жили північніше, в степах. Також допустимо, що в деяких районах южносібірскіе тюрки запозичили мотив «загробного собаки» від субстратного населення - принаймні частково індоєвропейського. На користь цього - відсутність даної теми у бурят і монголів, які живуть на схід від, в регіоні, куди індоєвропейці навряд чи коли-небудь проникали. Обидві традиції, тюркська і іранська, разом демонструють повний набір розглянутих мотивів, можуть сходити до однієї і тієї ж древньої культурної спільності степового і лісостепового поясу центральній Євразії.
Міф про собаку-зрадниці містить деякі «околобіблейскіе» мотиви, такі як мотив жорсткого покриття на тілах перших людей, пізніше зберігся на пальцях у вигляді нігтів [45]. і мотив ягоди, з'їденої всупереч забороні [46]. Навіть якщо найдавніша область поширення подібних мотивів обмежувалося Передньої Азією [47]. в Сибіру вони в будь-якому випадку виглядають чужеродно, будучи прив'язані лише до даного контексту. Можна тому припускати, що сюжет про собаку-зрадниці сформувався пізно, на периферію свого ареалу (Східна Європа та Далекий Схід) був принесений вже в сформованому вигляді і тому не придатний для реконструкції ранніх вірувань [48]. Однак для тієї території, де сюжет склався спочатку, він - як непряме свідчення колишнього побутування ідей, протилежних проголошуваних, - служить додатковим підтвердженням важливості уявлень про собаку, що бачить духів і допомагає душам. Якщо «околобіблейскіе» мотиви потрапили до Сибіру з півдня, то зона формування цього сюжету швидше за все включала південь Західного Сибіру - Алтай - Західну Монголію [49].
На Далекому Сході набір «собачих» мотивів біднішими, ніж в Центральній Євразії. У тунгусоязичних народів Приамур'я - Примор'я, так само як і у маньчжурів [50]. собака виступає вартовим загробного світу і провідником туди душ, окремо згадуються ріки крові і гною і - у орочей - собачі селища. У нанайцев душа, наближаючись до мети, проходить через місцевість, «де чути гавкіт собак» [51]. але, можливо, це всього лише звичайна оцінка відстані, яке залишається пройти. Айнскі (собака-провідник) і нивхского (село собак) матеріали - швидше за все неповні - нових подробиць не додають. Мотив річки крові зафіксовано у евенків і може бути общетунгусскім, але «загробного собаки» в Східному Сибіру немає. До того ж евенкскій текст, в якому згадується річка крові, відноситься до жанру чарівної казки і міг бути запозичений цілком, разом з усіма включеними в нього мотивами. Мови і культури народів Примор'я і Нижнього Амура, з одного боку, і южносібірскіх тюрко- і монголоязичних народів, з іншого, демонструють різноманітні паралелі в обхід евенків [52]. Можливість щодо пізньої дифузії деяких з нас цікавлять мотивів в світлі цього не виключена, причому дифузія швидше йшла з заходу на схід. Так, якщо у нанайцев душу в загробний світ веде собака, то тих, що живуть на схід від, поблизу гирла Амура, ульчей - білки, лисиці, колонки або особливі духи [53].
Серед мотивів, що зустрічаються як на півдні Сибіру, так і на Далекому Сході, - собачі селища, тобто особливий, призначений для собак загробний світ. Хоча цього мотиву немає в Ірані, що стоїть за ним ідея виділення собаки і людини серед всіх інших істот - спільна з зороастрійськими уявленнями. Можливо, що метаморфозою даного мотиву є євразійські уявлення про світ псоглавцев, зафіксовані в Греції [54]. в східній Прибалтиці у естонців, фінів, латишів і литовців [55]. в Поволжі у марі [56]. і в Південній Сибіру - Східної Азії у Хакасія [57]. алтайців [58]. бурятів [59]. монголів [60]. китайців [61] [62].
Палеоазіатскіе уявлення - як ареально, так і по суті - пов'язані радше з аляскинского традиціями, ніж з більш західними сибірськими. В цілому у чукчів, коряків, ескімосів і атапаски західної Аляски (інгалік) представлені мотиви селища собак в потойбічному світі, ріки сліз, собаки-помічника, доброго ставлення до собак як умови отримання від них допомоги або безпечного проходу повз них, а також (у коряків) їжі, яку треба кинути собакам. У тлінкітов зафіксовані мотиви ріки сліз (поза зв'язком з «загробного собакою»), собаки-помічника і селища собак, розташованого на шляху в загробний світ людей. Як і тюрки, тлінкіти вважали, що надмірні сльози на похоронах ускладнять просування душі до мети. Серед атапаськських груп поза Аляски мотив «собачого» загробного світу був, очевидно, відомий кар'єр Британської Колумбії (душа людини може помилково згорнути на стежку померлих собак). З огляду на неповноту даних про космології всіх атапаськських груп між інгалік і кар'єр, досить імовірно, що якісь з «собачих» мотивів у них також були.
У західних районах північноамериканського континенту на південь від кар'єр даний комплекс мотивів відсутня, хоча багато місцевих міфології чудово вивчені. Річки золи, сажі, крові знову з'являються в Мезоамериці, точніше на північній периферії цього регіону - у східних пуебло (Таос). В регіоні Великих рівнин «собачих» мотивів немає, часткове виключення складають Кроу. В їх міфі юнак вирушає шукати зниклих братів і біля річки годує собаку, яка переправляє його за це на інший берег [63]. Хоча світ за річкою не є в точному сенсі слова загробним, відповідна асоціація очевидна. Набір мотивів фольклору Кроу взагалі дещо відрізняється від характерного для інших алгонкіно- і сіуязичних груп півночі Рівнин. У регіон Рівнин Кроу переселилися зі Сходу США, причому на кілька століть раніше за інших сіу. Однак на Сході США мотив пса-перевізника також не представлений.
У Північній Америці пов'язані з «загробного собакою» мотиви найбільш характерні для Вудленда, тобто для Середнього Заходу і Сходу США і Канади. Вони знайомі всім місцевим алгонкинов і ірокезом, а також сіуязичним Віннебаго, чия культура рясніє алгонкинской запозиченнями. Дані зі східних сіу (Катавба, тутело) відсутні, а по муськоги є лише щодо семинолов. Оскільки семіноли лише недавно відокремилися від криків, мало сумнівів в тому, що ті ж уявлення були характерні для основної маси муськоги. Мабуть, вони існували і у міссісіпських Натчез. У індіанців Вудленда собака виступає як страж загробного світу, який може пропустити душу померлого або знищити її. Не тільки перевізником мертвих через річку, а й взагалі помічником собака тут не є. Принаймні у чироки (ірокези за мовою) і делаваров (Алгонкіни) собака стереже мертвих на Чумацькому Шляху, а у гуронов і семинолов (і, може бути, у Натчез) «собача стежка» на Чумацькому Шляху пролягає поруч з стежкою людських душ. Якщо врахувати, що і в інших традиціях Вудленда Чумацький Шлях сприймається як дорога мертвих, а інформація про місцеве фольклорі неповна, асоціація собаки з Чумацьким Шляхом була в традиціях Вудленда, швидше за все, звичайною.
У західній та північно-західній Амазонії собака, як і в нуклеарную Америці, вважається помічником страждають душ, хоча вона не перевозить їх через річку. У яномамі Південної Венесуели в потойбічному світі є річка крові, але поза зв'язку з мотивом собаки. Гвіанські уявлення більше схожі на традиції Вудленда. Так, у Карибів пемон (група тауліпан) знову з'являється типова для Вудленда асоціація собаки з Чумацьким Шляхом. Паралелі між Гвианой і Сходом США не поодинокі. Як в Гвіані, так і на Гаїті собака є стражем загробного світу, а не помічником на шляху туди. Розглядаючи лише матеріали фольклору, їх найлегше пояснити раннім проникненням людей з Північної Америки в Південну через Антили, проте археологічні підтвердження подібної міграції відсутні.
Примітки:
Аврорін, Лебедєва 1966 № 49: 195-196
Перехідним - як в географічному відношенні, так і за змістом - від іранських зооастрійскіх уявлень про собаку-захисниці людини від злого духа до североевразійскому образу собаки-зрадниці служить казахський варіант [Іванівський 1891: 250]. Він майже збігається з североевразійскім, але в ньому заморожена злим духом собака просто не в силах врятувати людину. Сам Бог, а не його противник дає їй теплу шубу, щоб відтепер вона могла безперешкодно виконувати свої функції сторожа.
Holmberg тисячу дев'ятсот двадцять сім: 384
Мотив з'їденого плоду, трави і т. П. Як умови досягнення сексуальної зрілості у перших людей є у дравидов Індії [Elwin 1 949: 281-282, 291], причому там він оформлений простіше, ніж в Старому Завіті - з'їдений плід призводить до появи місячних кровотеч або вагітності.
Характерно, що в більш віддалені північні і східні ареали (Таймир, Колима, Камчатка, Чукотка) міф про собаку-зрадниці взагалі не проник.