У порожню квартиру він купив одну ліжко (на інші меблі грошей поки не було) і занурився в роботу з усією ревністю людини, початківця після сорока нове життя.
Кілька разів він дзвонив в Женеву Сабіне. Їй пощастило: виставка її картин відкрилася за тиждень до російського вторгнення, так що швейцарські меценати, захоплені хвилею симпатії до маленькій країні, розкупили всі її роботи.
- Завдяки російським я розбагатіла, - сміялась Сабіна в трубку. Вона покликала Томаша до себе в нову майстерню, запевнивши його, що вона мало чим відрізняється від тієї, яку він знає по Празі.
Томаш, звичайно, радий був її відвідати, але ніяк не міг придумати привід, яким зумів би виправдати свою поїздку в очах Терези. І тому Сабіна приїхала до Цюріха. Оселилася в готелі. Томаш прийшов туди після роботи, зателефонував їй з холу і відразу ж піднявся до неї в номер. Відкривши двері, вона постала перед ним на своїх красивих довгих ногах, напівроздягнена, в одних трусиках і бюстгальтері. На голові у неї був чорний казанок. Вона дивилася на нього довгим, нерухомим поглядом і не говорила ні слова. І Томаш стояв мовчки. А потім раптом зрозумів, як він зворушений. Він зняв з її голови казанок і поклав на тумбочку біля ліжка. І тут же, так і не перемовитися словом, вони віддалися любові.
Йдучи з готелю в свою Цюріхського квартиру (вже давно поповнили столом, стільцями, кріслами, килимом), він не без радості говорив собі, що носить з собою свій спосіб життя так само, як равлик - свій будиночок. Тереза і Сабіна являли два полюси його життя, полюси віддалені, непримиренні і, проте, обидва прекрасні.
Але саме тому, що систему свого життя він носив всюди з собою, немов вона приросла до його тіла, Терезі продовжували снитися все ті ж сни.
Вони жили в Цюріху вже місяців шість або сім, коли він одного разу, повернувшись пізно ввечері додому, знайшов на столі лист. Тереза повідомляла йому, що поїхала в Прагу. Поїхала тому, що не в силах жити за кордоном. Вона усвідомлює, що повинна була стати тут опорою йому, але усвідомлює також і свою нездатність до цього. Вона наївно вважала, що закордон змінить її. Вірила, що після всього пережитого в дні вторгнення вона вже не буде дріб'язкова, стане дорослою, розумною, сильною, але вона переоцінила себе. Вона в тягар йому і не може більше виносити це. Вона зобов'язана зробити з цього необхідні висновки перш, ніж буде зовсім пізно. І просить вибачити її, що взяла з собою Кареніна.
Свідомість, що він абсолютно безпорадний, діяло на нього, немов паличні удари, але при тому, як не дивно, і заспокоювало його. Ніхто не примушував його приймати те чи інше рішення. Йому не треба було дивитися на стіни супротивного будинку і шукати відповіді на запитання, хоче він жити з Терезою або не хоче. Вона все вирішила сама.
Він пішов в ресторан пообідати. Було гірко, але за їжею початкове відчай як би відступило, як би втратило свою силу, щира в звичайну меланхолію. Він озирався на роки, які прожив з Терезою, і йому здавалося, що вся їх історія не могла завершитися вдаліше, ніж завершилася. Якби хтось навіть придумав цю історію, то навряд чи міг би закінчити її інакше: Тереза прийшла до нього з власної волі. Таким же чином в один прекрасний день і пішла. Приїхала з одним важким валізою. З одним важким валізою і поїхала.
Він розплатився, вийшов з ресторану і став походжати вулицями, сповнений меланхолії, яка ставала все більш і більш прекрасною. Позаду було сім років життя з Терезою, і тепер він переконувався, що ті роки в спогадах були прекрасніше, ніж коли він проживав їх насправді.
Любов між ним і Терезою була чарівна, але втомлює: він постійно повинен був щось приховувати, маскувати, зображати, виправляти, підтримувати в ній гарний настрій, втішати, безперервно доводити свою любов, бути підсудним її ревнощів, її страждань, її снам, відчувати себе винуватим, виправдовуватися і вибачатися. Ця напруга тепер зникло, а краса залишилася.
Субота хилилася до вечора, він вперше ходив по Цюріху один і вдихав аромат своєї волі. За рогом кожної вулиці таїлося пригода. Майбутнє знову стало таємницею. Знову повернулася холостяцьке життя, життя, яка, як він колись думав, була йому визначена; лише в ній він може залишатися воістину самим собою.
Ось уже сім років він був прив'язаний до Терези, її очі стежили за кожним його кроком. Було так, наче вона прив'язала до його кісточок залізні гирі. А тепер несподівано його крок став набагато легше. Він мало не ширяв у повітрі. Він виявився в магічному полі Парменіда: він насолоджувався солодкої легкістю буття.
(Чи було у нього бажання зателефонувати в Женеву Сабіне? Дати знати про себе комусь із цюріхських жінок, з якими він познайомився в останні місяці? Ні, у нього не було такого бажання. Він відчував, що якби йому зустрітися з якоюсь жінкою, спогад про Терезу миттєво стало б нестерпно болісним).
Це особливе меланхолійне чарівність тривало до самого недільного вечора. У понеділок все змінилося. Тереза увірвалася в його думки: він відчував, як їй було, коли вона писала йому прощального листа; відчував, як у неї тряслися руки; бачив, як вона тягне важку валізу в одній руці і Кареніна на повідку - в інший; він уявляв собі, як вона відмикає їх празьку квартиру, і власним серцем відчував безпритульність самотності, пахло їй в обличчя, коли вона відкрила двері.
Протягом тих прекрасних двох днів меланхолії його співчуття відпочивало. Співчуття спало, як спить гірник в неділю після тижня каторжної праці, щоб в понеділок знову зуміти спуститися в шахту.
У суботу та неділю він відчував солодку легкість буття, що наближалася до нього з глибин майбутнього. Але вже в понеділок навалилася на нього тягар, який він не знав раніше.
Все тонни сталі російських танків не йшли з нею в порівняння. Немає нічого більш тяжкого, ніж співчуття. Навіть власна біль не настільки важка, як біль співчуття до когось, біль за кого-то, заради кого-то, біль, багато разів помножена фантазією, продовжена сотнею відгомонів.
Він переконував себе не піддаватися співчуття, і співчуття слухалася його, схиливши голову, немов відчувала себе винуватим. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, але все-таки стояти на своєму нишком, і тому на п'ятий день після її від'їзду Томаш повідомив директору клініки (тому самому, який щодня телефонував йому в окуповану Прагу), що негайно повинен повернутися на батьківщину. Йому було соромно. Він знав, що його поведінка здасться директору безвідповідальним і неприпустимим. Нестерпно хотілося довіритися йому і розповісти про Терезі і про лист, що вона залишила для нього на столі. Але він не зробив цього. З точки зору швейцарського лікаря, вчинок Терези виглядав би істеричним і потворним. А Томашу не хотілося дозволити кому б то не було думати про неї погано.
Директор і справді був ображений.
Знизавши плечима, Томаш сказав:
- Es muss sein. Es muss sein.
То був натяк. Остання частина останнього Бетховенського квартету написана на ці два мотиви: Muss es sein? (Чи це бути?) - Es muss sein! Es muss sein! (Це повинно бути!)
Щоб сенс цих слів був абсолютно ясний, Бетховен назвав всю останню частину словами: "der schwer gefasste Entschlusse", перекладаються як "тяжко прийняте рішення".
Цим натяком на Бетховена Томаш вже повертався до Терези, так як саме вона змушувала його
Всі права захищеності booksonline.com.ua